<< Главная страница

ХIБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНI?



Категории Панас Мирний ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал ЧАСТИНА ПЕРША I Польова царiвна Сталося це одного чудового весняного дня. Ясне сонце було тепле й приязне. З неба линула пiсня жайворонка, в травi сюрчали коники. У такий день на серцi стихають негоди, хочеться жити й любити. У таку днину до свого поля йшов молодий парубок лiт двадцяти. Таких хлопцiв можна було часто зустрiти по украïнських селах. Вiдрiзнявся вiн вiд iнших не одягом, не вродою, а палким поглядом темних очей. У ньому вiдчувались духовна мiць i хижа туга. Парубок iшов повагом i любувався своєю нивою, яка була кращою за сусiдськi, аж раптом почув чудову пiсню. Вiн затаïв дух, заслухався. Спiвала якась незнайома дiвчина. Була вона низенька, чорнява, метка й жвава, одягнена в зелене вбрання, заквiтчана польовими квiтами. Дiвчина була схожа на польову царiвну. Пiсля недовгоï розмови незнайомка втекла вiд парубка. Повернувся хлопець додому. Його хатка стояла на краю села Пiски. Була вона хоч i старенька, та чепурна. Поряд виглядали хлiвцi, повiточки. Не достатки, а тяжка праця кидалась у вiчi. Бiля порогу стояла бiдно зодягнена жiнка, яка стала докоряти своєму синовi Чiпцi, що той десь блукає, а корова й кобила не напованi. Увечерi, як впоралися з худобою, став Чiпка розпитувати матiр про дiвчину, яка не йшла йому з думки. Та мати ïï не знала. II Двужон Лiт за двадцять до крiпацькоï волi у село Пiски прийшов невiдомий захожий середнiх лiт. У волостi вiн назвав себе небожем жителя Пiсок Карпа Окуня, показав паспорт. Громада прийняла його. Став вiн пiщанський громадянин — козак Остап Макарович Хрущ. Через рiк купив хатку на краю села, землю й одружився з Мотрею, що жила в сусiдах зi старою матiр'ю Оришкою. Жили тихо, мирно, багато працювали. Та обридло таке життя Остаповi, кинув сiм'ю й пiшов на заробiтки. Скоро iз Дону прийшла звiстка, що Остап Хрущ насправдi Вареник, має жiнку i трьох дiтей, яких покинув. Пiшов поголос по селу, не можна Мотрi нiкуди очей показати, щоб на неï пальцем не тикали. Вiддали Остапа в солдати, а в Мотрi народився син, якого назвали Нечипором. III Дитячi лiта Не судилося Мотрi щастя. Ïï i матiр стали цуратися люди, обходити ïхню хату стороною. Нужда несказанна, злиднi невилазнi, хоч день i нiч жiнка працює i в полi, i дома. Баба Оришка доглядала онука, розказувала казки, вiдповiдала на його запитання. Тiльки з нею спiлкувався Чiпка, бо ровесники не приймали хлопця, обзивали байстрюком i виродком, а мати, замордована роботою й нестатками, часто била й лаяла його. За це Чiпка не любив матерi, був лютий на неï, мiг би — очi б ïй видрав, якби не баба. IV Жив — жив! Жив Чiпка без друзiв до дванадцяти лiт. Росло лихо в його серцi — i виростало до гарячоï вiдплати. Нi Бог, нi люди не страшнi йому. Вiддала мати Чiпку в найми до багатiя Бородая. Хлопець не слухав хазяïна, i той його побив. Чiпка ледь не спалив хлiв Бородая, за що його й вигнали. На весну найняли Чiпку до дiда Уласа пасти громадську отару. Там хлопець познайомився i подружився зi своïм ровесником Грицьком Чупруненком, полюбив дiда. Пiдлiтки пасли худобу, а коли було нiчого робити, видирали горобенят iз гнiзд, вiдкручували ïм голови, а тiльця розбивали ҐерлиҐами. Та одного разу зробив Чiпка i добре дiло. Вiн не побоявся вовка, вiдiгнав його вiд отари i вiдбив у звiра ягнятко. V Тайна — невтайна Сподобалось Чiпцi в дiда. Робота легка, хлiба заробив, грошей. А тут ще й трiшки землi дiсталось йому пiсля смертi родича. Аж помолодшала Мотря, весела стала. Та прийшло горе в сiм'ю: умерла стара баба Оришка. Чiпка помарнiв, похнюпився i все кликав бабу, плакав. Не встигло одно забутися — iнше приключилося. Дiд Улас розказав Чiпцi про батька, який ще малим нiкого не слухав, нiкому не корився. Пан за непослух часто бив його, i хлопець втiк на Дон, де одружився, завiв дiточок. Але втiкач дуже скучав за рiдною стороною, повернувся в Пiски з чужим паспортом, одружився з Мотрею. Два роки пожив тут, а потiм знову повернувся на Дон, де його арештували, а пан вiддав двожона в москалi. Задумався Чiпка, занемiгся. Мiркував над долею батька i винуватив його тiльки в тому, що вiн не вирiзав, не випалив панiв, не помстився ïм. VI Дiзнався Прийшла зима. Люди дiзналися, що ïм дали волю, але треба два роки вiдробити в пана. У селi крик, гомiн. Навеснi вирiшив Чiпка йти до громади проситись овець пасти самому, бо дiда забрали до панського двору. Громада йому вiдмовила — чим тяжко образила. Став Чiпка працювати на свойому полi, купив овечок, корову, кобилу. Мати молоко продає, завелися грошi. Купили Чiпцi гарний одяг, щоб не соромно у свято до людей вийти. Унадився Чiпка ходити на своє поле, де зустрiв тодi незнайомку. I знову побачив ïï на тому ж мiсцi. Захопив зненацька, так що вона й втекти не встигла. Поговорили, не зумiли утаïти, що подобаються один одному. Видали ïх очi, слова, якi не змогли стримати. Вперше почув Чiпка iм'я дiвчини — Галя. Дiзнався вiн, що вона єдина дочка багатого хуторянина. VII Хазяïн Ну, а Грицько що? Пiшов вiн на заробiтки в чужi краï, брався за будь-яку найтяжчу роботу, спав на голiй землi, ïв на ходу, але настав час, коли вiн з грошима повернувся додому, купив нову хату, землю. Став на людей поглядати звисока: до багачiв горнувся, а на голоту дивився згорда. Посватався до дочки найбагатшого козака, та той не захотiв мати зятем колишнього пастуха, що колись у драних штаненятах за вiвцями бiгав. Довго роздумував Грицько: яку собi жiнку брати. Та незчувся, як i коли закохався в сусiдню наймичку — веселу, моторну, працьовиту дiвчину Христю. Вона була сиротою, не великоï вроди, але так запала Грицьковi в серце, що забув вiн i про великий посаг, i про незвичайну красу своєï майбутньоï жiнки, про яку мрiяв наодинцi. Недовго женихався Грицько, одружився з Христею i зажив тихим пахарським життям. Нi лайки, нi сварки не чула ïх простора, свiтла хата. Матерi радили своïм дiтям брати з них приклад: i Гриць, i Христя залишились сиротами, а скiльки надбали чесною працею. Отак треба на свiтi жити! ЧАСТИНА ДРУГА VIII Сiчовик Велике село Пiски, а пiвтори сотнi лiт тому на цьому мiсцi стояли невеличкi хутiрцi. Хат було мало. Люди жили в землянках. Зайвоï землi лежало неозоро, i тi, хто сюди приходив, брали стiльки, скiльки могли обробити. Люди розселялися, i так виникло село Пiски. Назву отримало через пiсок, якого було багато перед самим селом. Якось оселився тут сiчовик Мирiн Гудзь — немолодий, коренастий, з довгими вусами, з закрученим за вухо оселедцем. Ходив на полювання та й забрiв якось на хутiр до козака Зайця. Бiля копанки зустрiв дочку Зайця Марину. Покохав i одружився з нею. З того часу заржавiла сiчова рушниця, став Мирiн Гудзь поле орати, хлiб ростити, а Марина — сина Iвана колихати. Коли Iвась пiдрiс, то став гратись у вiйну, про яку часто розказував батько. Тiшився Мирiн своïм сином — вояком, зате мати не любила тi страшнi iграшки. Вона малювала перед сином картини тихого пахарського життя, i Iван переставав воювати. А як повернуло йому на шiстнадцятий рiк, то став вiн приглядатися до хазяйства. Мати радiла цьому, та й батько бачив, що минуле не повернеш, лицарство розтавало, кругом Украïну облягало панство, i козаки iнодi шукали ласки в панiв. Пiщани ще були вiльнi, але кругом розляглась неволя. Сумно жити стало старому козаковi. Син цурався батькiвського духу, останнi сiчовики померли. Мирiн дивувався новим порядкам, коли свiй свого у неволю заганяє, кожен тiльки про себе дбає, а братове лихо — чуже лихо. Лаявся iз односельцями, нагадував ïм про лицарство, козаччину, волю. Його iнодi пiдтримували, розповiдали про знущання панiв над крiпаками, а потiм розiйдуться, щоб назавтра знову стати до щоденноï хлiборобськоï працi. Як побачив Мирiн, що вже минулося козаче царство, а настало хлiборобське господарство, то вирiшив оженити сина на Мотрi, дочцi козака Кабанця. Зажив Iван Гудзь iз своєю дружиною тихо та мирно. За три роки народилося в них троє синiв: один Максим, другий Василь, а третiй Онисько. Старий Мирiн часто брав Максима на колiна та розказував йому грiзнi повiстi про давнi чвари. Максим полюбив дiда бiльше батька й матерi. Старiсть побраталася з молодiстю. Сiчовик удмухнув пил своєï душi в молодесеньку душу онука! IX Пiски в неволi Життя круто повернуло своïм важким колесом — та й закрутило Пiски... в неволю! Досталося село пановi Польському. Був вiн небагатий шляхтич, служив у якомусь полку, терся по переднiх вельмож. За вiрну службу нагородила його цариця великим селом Пiски. Приïхав ясновельможний пан не сам, а з якимсь потертим, обтрiпаним жидком Лейбою i об'явив пiщанам, що тепер вони вже не козаки, бо Пiски повнiстю належать йому. Люди невдоволено загули, загомонiли. Генерал пiдскочив до переднього i з усiєï сили зацiдив його у вухо, штовхнув у повозку жида, вскочив сам — i тiльки його й бачили. Покотив у Гетьманське, розказав, який бунт пiдняли пiщани, а на другий день у Пiски вступала рота москалiв. Селяни полякалися i вже мовчали, як генерал ходив iз хати в хату та переписував своє добро. Не сидiв без дiла й Мирiн Гудзь. Роздобув собi i синовi бумаги, що вони козаки. Так його сiм'я i ще деякi розумнiшi залишились вiльними, а ïхнi односельцi були переписанi генералом i перетворились на крiпакiв. Якось рано — вранцi по селу бiгав вiйт та збирав людей на площу. Посходились, гомонять. Трохи згодом приïхав генерал, об'явив своïм крiпакам, що житимуть вони, як самi знають. Тiльки йому будуть платити невеликий податок за землю, а вiддаватимуть його Лейбi, який залишається у селi на хазяйствi. Люди спочатку сперечались, а тодi згодились. Генерал сiв у вiзок, востаннє блиснув у очi пiщанам його мундир з еполетами, замиготiв срiбний пояс з китицями. Бiльше його селяни не бачили. Лейба зостався на хазяйствi. Через мiсяць приïхала його жiнка з десятком жиденят, поставили будиночок та й стали шинкувати. Пiшло все по-старому. Козаки й крiпаки орали землю, засiвали, жали, косили, молотили. Генераловi платили невеликий чинш. Звикли пiщани до Лейби, стали ходити до нього в шинок, бо в жида горiлка була дешевша, нiжу козакiв... Став Лейба нужний чоловiк на селi. Завiв худобу, за якою ходить уже наймичка Гапка. Пiски пiднялися, розрослися. Землянки зникли, на ïх мiсцi бiлiли чепурнi мазанки. Мироновi нiчого того не довелось побачити. Скосила його думка про неволю рiдного краю, умер останнiй сiчовик. X Пани Польськi Пройшло десять рокiв. До пiщан дiйшла звiстка, що генерал умер, а генеральша ïде з синами на село жити. Прикажчики збудували для панiв новий палац, виселивши з того мiсця, яке вподобали, двi сiм'ï. Селянськi хати були розваленi, новий палац став кращим за пiщанську церкву. I вперше пiщани пiшли на панщину: будували, мазали панськi хороми. Новий прикажчик Потапович довго муштрував крiпакiв, учив зустрiчати гаспажу. Аж ось — i сама приïхала... Збiглись люди подивитись на це диво. Сивих дiдiв вислали назустрiч з хлiбом — сiллю. Та генеральша за дорогу дуже втомилась i не прийняла нi хлiба, нi солi. Вона навiть не глянула у бiк людей. Пiщани тiльки й побачили свою панi ззаду, — високу, суху, як в'ялену тараню. Дiти, два хлопчики десяти i дванадцяти рокiв, повискакували за матiр'ю з ридвану i побiгли до гурту наймолодших своïх крiпакiв та стали скубти ïх за волосся. Незабаром наказали розходитись. Пiшли пiщани по домiвках, несучи в похилених головах сумнi думки та передчуття. А на ранок наказала панi знести всi хати, якi стояли насупроти панського палацу i загороджували вид з панських вiкон. Щодень iдуть усе новi й новi накази, новi й новi вигадки, якi камiнець по камiнчику вибивали з людськоï волi. Пiщани довго не пiддавались та не змогли подужати генеральськоï сили. I тодi стали тiкати цiлими сiм'ями у вiльнi степи. Атi, що залишились, покiрно працювали на панських нивах. Нагайка у вмiлих панських руках швидко перетворила завзятих степовикiв у покiрних волiв. Незабаром молодих паничiв вiдвезли у науку, а з науки вернулась старша дочка Вiра Семенiвна. Наступного дня вранцi — рано пiщанин Кирило Очкур проводжав до двору, як до гробу, свою старшу дочку Ганну — вродливу, хорошу дiвчину, яку брали покоïвкою для молодоï панi. На другий рiк приïздить друга дочка, на третiй — третя. Набрали в покоï пани селян, якi прислуговували i в горницях, i на кухнi, i в конюшнях. Ту голодну юрбу треба чимось годувати. А дочок замiж вiддавати, скринi придбати? Треба про все подумати. Заклекотав генеральський палац... Музика, танцi кожного дня. У горницях гостей — нiде просунутись. Усiх треба нагодувати, напоïти. I працювали крiпаки, як тi воли, на панщинi вже по чотири днi на тиждень, та зносили в двiр курей, гусей, яйця... Вiдгуляла генеральша й два весiлля: Пiски зроду — вiку не чули, не бачили такого дива. Палац аж ревiв, аж стогнав. Двi старшi доньки вийшли замiж за панiв, а ось менша прогнiвила матiр, бо полюбила хохла сотниченка Саєнка i побралася з ним без дозволу й благословення генеральшi. Залишилась панi сама на хазяйствi. Будинок великий — а нiкого нема! Завела генеральша котiв, цiле кошаче царство, бо треба ж бiля когось погрiти своє одиноке серце. Слугувала хвостатим мишодавам бездiтна вдова Мокрина. Годує ïх, вичiсує, постiль стеле. Та одного разу не доглянула i придавила дверима кошеня. На другий день Мокрина на виду всього села мазала панськi кухнi, а на шиï в неï на червонiй стьожцi телiпалось здохле котятко. Найбiльше не любила генеральша горничну Уляну — веселу, з щирим серцем, кмiтливу дiвчину. Що б не сталося — винувата Уляна. Одного разу нi за що наказала жорстоко висiкти ïï. Здалося несамовитiй генеральшi, що Уляна закохалась у камердинера Стьопку, якого панi сама жалувала. Били Уляну так, що насилу пiдвелась. А Стьопка не став дожидати своєï черги i втiк. Перетривожилась генеральша, захворiла, а на третiй день i померла. Доïхала — таки ïï дiвка Уляна! Приïхав у село старший панич — тонкий, цибатий, з рижуватим, яку ведмедя, волоссям. Перш усього порозганяв котiв, вiдпустив з двору майже всiх чоловiкiв. Дiвчат чомусь залишив. Часто заходив у дiвочу: говорить, жартує. Найбiльше йому подобалась Уляна. Через пiвроку поïхав пан кудись далеко. Перед вiд'ïздом попрощався з Уляною, подарував ïй 50 карбованцiв, убрання, яке мала, та дозволив покинути палац. Оселилась Уляна у дядини. Через мiсяць вона вийшла за Петра Вареника, який був лакеєм у генеральшi i нашивав ïй нову шкуру, виконуючи наказ своєï бiснуватоï панi. А через три мiсяцi послав бог Петровi сина Iвана. Через рiк приïхали у Пiски обидва паничi з молодими жiнками, подiлили мiж собою батькiвщину i стали дерти з крiпакiв уже на двi сiм'ï. Зубожiло село. Стали з'являтись злодiï — новина в Пiсках. Пан Василь Семенович злякався, що п'янюги й до нього залiзуть, та й пересилився в новий палац, який збудував у Красногорськiм хуторi. Назвало навколишнє панство той хутiр Меккою, бо збирались туди пани з цiлого повiту, як на Магометову могилу бусурмани з цiлого свiту. Не забув Василь Семенович Уляну, взяв ïï сина Iвася до панича у горницi. Та й ледащо був Улянин син, а Чiпчин батько... Незабаром утiк кудись. I у Василя Семеновича i у Степана Семеновича народилося на двох аж десяток дочок. Лiта iдуть, дiвчата ростуть. У Василя Семеновича доньки були схожi на плащуватих циганок: з чорними очима, з довгими, як кендюхи, носами, самi чорнi, як у сажу вимазанi. Сидять у батька на шиï, як пiд шатром. Нiчого робити: давай Василь Семенович закликати до себе паничiв, давай на них накидати своïх плащуватих. Розкоренився рiд панiв Польських. Потомки голопузоï шляхти усмоктали з молоком матерi думку, що украïнськi селяни годнi тiльки на те, щоб напихати ïх голоднi роти смачним i солодким. З половини двадцятих по шестидесятi роки був на Украïнi золотий вiк панського панування. Верховодили у Гетьманському пани Польськi, як у себе на царствi. Василь Семенович став предводителем, родичi — урядники; справник, суддя, пiдсудки — все то зятi, родичi зятiв, племiнники... Прибрав Василь Семенович до своïх лап цiлий повiт. I все кругом мовчало, слухало, терпiло, та все нижче, нижче нагинало голову перед його владою. XI Махамед Пiсля смертi останнього сiчовика Мирона i його жiнки Марини ïх син Iван iз жiнкою Мотрею вдвох поралися iз хазяйством. Тяжко працювали самi i дiтей призвичаювали до хлiборобського життя. Найщирiше брався до дiла старший Максим, та кидав розпочату справу, якщо проходила охота ïï робити. I не можна було його нi заставити, нi застрахати. Дiдовi оповiдi про Сiч, про волю запали у Максимове сердечко. Йому хотiлось самому битись, рубатись, розгардiяшити. Колись ще малим роздражнив страшного панського бугая, i коли теє страховище погналося за ним, хлопець стрибнув через тин. Стрибнув i бугай та на кiлку й застряв. Линула кров з пробитого боку. Пропав бугай. Батько побив Максима, а той переплакав — та й знову за своє. То на баранах ïздить, то прив'яже телятам до хвостiв дрючки й заливається реготом, як скотина лякалася й несамовито бiгала, то з хлопцями навкулачку б'ється або братiв за чуби таскає. Палкий, як порох, смiливий, як голодний вовк, вiн усiх побивав, над усiма верховодив. Як же дiйшов до лiт та убрався в силу, — бiда з ним та й годi! Насмiхався над парубками, пускав лиху славу про дiвчат, занiс Луценковi ворота й почепив на самiм версi столiтнього дуба, у Тхорихи — вдови вимазав ворота дьогтем. Стали люди жалiтися батьковi на Махамеда, як його прозвали старi баби. Та що батько вдiє з таким гульвiсою, шибеником? Хотiли одружити, так на заручинах Максим так напився, що ледь не побив майбутнього тестя. Вернулися свати з гарбузом. На докори батька i матерi Максим не зважав. Пив, гуляв, з дому речi почав носити в шинок. Мучився з ним батько, мучився та й вирiшив вiддати в москалi. А Максим як почув про це, то виспiвуючи й вигукуючи зразу пiшов до прийому. Записали його у гвардiю, бо вiн був високого зросту, бравий, широкоплечий, як iз залiза збитий. Не стало Максима, затихла лайка в Iвановiй хатi, не чуть нiякоï шкоди в Пiсках. Батько зовсiм не згадував його, а як хто нагадає, то сердиться й вiдповiдає, що нiколи не мав третього сина. Брати трохи посумували за Максимом, а далi й забули. Поженились, батько роздiлив мiж ними хазяйство, а москалевi зоставив хату та двi десятини поля. XII У москалях Погнали рекрут з рiдного краю аж у Московщину. Дивувались вони життю росiйських селян: хати в селах були без вiкон — чорнi, як комори, закуренi димом, люди — в личаках, у довгих балахонах, з бородами. Аж ось прийшли у мiсто. Багатство мiське ще бiльше здивувало новобранцiв. Максим i в казармi був заводiєм. Товаришi душi в ньому не чули. Одне тiльки мучило його, що жив у вонючiй казармi та ïв хлiб, що був чорнiший землi, та ще й у шаплику ногами мiшаний. Капуста, каша — з рота верне. Взяли його старшi москалi з собою на заробiтки, на прокорм. Ходили по селах, крали, що погано лежить, та зразу ж i продавали, iнодi випрошували у подорожнiх, без грошей ïли i пили у шинках. Начальство любило Максима за те, що вiн до всього здатний, моторний, сильний i розумний, з будь — якого становища знайде вихiд. Незабаром зробили його унтер — офiцером. XIII Максим — старшим Як став Максим старшим, то спершу запишався, почав гордувати нижчими себе. Та скоро стало йому те старшування гiрше полину... Нi з ким душу вiдвести; нi до кого по — братерськи забалакати; нi на чому своєï сили показати. Наткнувся якось Максим на граматку. Став самотужки вчитись читати, вивчився, та й покинув, як нiкчемну рiч. А тут виникли рiзнi заворушення. Повiв i Максим у бiй своïх москалiв. У одному iз боïв загинув москаль, який перед смертю гукав якихось Мотрю й Хiврю та просив простити його. Максим дiзнався, що то знаменосець хо-хол Хрущов. За смiливiсть нагородили Максима орденом та поставили фельдфебелем. А тут i вiйна закiнчилась. Вернулися додому. Бiльше старшинування було зручнiшим для того, щоб запускав Максим свою п'ятiрню в московськi достачi. Став вiн бiльше про себе дбати, кинув пити, складав грошi, та й задумав одружитися. Запала йому в око Явдошка, яка з дитинства займалась крадiжками, гулянками. Була красивою, знала це i торгувала своєю красою, як жид крамом. На той час, як зустрiв ïï Максим, краса Явдошки вже трохи пом'ялася, i вона задумалась пристати до якогось берега. Так i зiйшлись вони, прожили декiлька рокiв, звикли один до одного, а потiм i побралися. Жили безжурно, не дуже задумуючись про завтрашнiй день. Минуло десять рокiв. Безпутне життя витягло з них усi грошi. Схаменулася Явдоха. А тут ще Бог дав щастя — народилася дiвчинка Галя, яка перевернула все ïхнє життя. Закiнчились жарти, гулянки. Стали обоє складати грошi. Максим вiдпускав своïх москалiв на прокормлєнiє та браву них грошi, а Явдоха скуповувала та перепродавала награбоване добро. У вiйнi з турками Максим був легко поранений в руку, домовився з лiкарем, i вiдпустили його iз служби, дали чисту. Через тридцять рокiв повернувся Максим у Пiски до батькiвськоï хати. Потiм переïхав на хутiр, збудував дiм, мов панськi хороми, стайню, комори рубленi, ворота тесанi. Смiялись люди, що москаль фортецю собi будує та дивувались, звiдки вiн грошi на все те бере. ЧАСТИНА ТРЕТЯ XIV Нема землi! Життя прожити — не поле перейти. Восени позвозив Чiпка додому хлiб i лагодився його молотити. Аж тут приходить десятник з волостi i приносить звiстку, що прийшов з Дону якийсь чоловiк i заявив, що Чiпчина земля належить йому. Вiдiбрали у Чiпки землю судом. Та вiн вирiшив боротися, взяв у матерi п'ять карбованцiв i пiшов у Гетьманське воювати за свою землю. Сонце вже стояло на вечiрньому крузi, як пiдходив Чiпка до мiста. Першим, кого вiн тут зустрiв, був низенький чоловiк, з круглим запухлим лицем, з рудими товстими вусами. На плечах була накинута московська шинель, унизана блискучими Ґудзиками, з зеленими нашивками на комiрi. Розповiв Чiпка йому про своє горе. Познайомились. Звали чоловiка Василь Порох. Вiн часто писав пiщанам прошенiя в суд, набився i до Чiпки в помiчники. Послав хлопця в шинок за пляшкою та запросив до себе в хату. Була та хата страшенно неохайна, з чорними, аж цвiлими стiнами, посеред долiвки вибоï, повнi смiття; вiкна темнi, чорнувато — зеленi. Василь Порох випив горiлки, запропонував i Чiпцi. Той спочатку вiдмовлявся, а тодi й собi випив чарку. Горiлка запекла, защипала в ротi, трохи не похлинувся, аж закашлявся... Але через деякий час Чiпка вiдчув тепло у тiлi, темнi думки стали прояснятися, стала прокидатись вiра, узяло завзяття. Порох написав прошенiє, випили ще. Василь став розповiдати Чiпцi про своє життя, про горе, яке йому заподiяли пани Польськi. Сам предводитель з служби його вижив, брата за щось у Сибiр заслав. Племiнник панський сестру з розуму звiв. За те й пише на них Пороху всi iнстанцiï. Та нiчого не виходить, бо скрiзь у пана Польського своï люди. XV З легкоï руки Уранцi устав Чiпка з досадою в серцi, з дурманом у головi. Узяв просьбу, пiшов у суд. Секретар Чижик згодився поправити дiло, як Чiпка дасть йому п'ятдесят карбованцiв. У хлопця подих перехопило вiд такоï неправди, кров прилила йому в голову; серце затiпалось; на виду зблiд, а очi свiтили, яку вовка. Грюкнувши дверима суду, вiн потяг напрямки до Пороха, розказав йому все i вже сам запропонував випити. Горiлка змiшалася з страшною злiстю — i запалила серце. Пiшов Чiпка додому, та зайшов у шинок. Пропив свитку, шапку, повернувся до матерi п'яний, розхристаний. А на ранок знову до шинку... XVI Товариство П'ючи та гуляючи, пiдiбрав собi Чiпка трьох товаришiв щирих: Лушню, Матню та Пацюка. Лушня був високий, широкоплечий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима. Пацюк собi худощавий, низький, мишастий, справжнiй пацюк, такий i прудкий. Матня був який завтовшки, такий завбiльшки; неповороткий, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз; ноги короткi та товстi, як стовпцi. Найбiльше любив вiн горiлку: дудлив ïï, як воду. Лушня родився й виростав у панському дворi. Мати його була сиротою i забрав ïï пан у своï покоï, бо була вона красивою дiвчиною. А через рiк народився в неï бiлолиций чорноголовий хлопчик Тимошка. Як пiдрiс вiн, то взяв його панич до себе лакеєм. Часто присiкувався до хлопця та бив за те, що той нiби покрав щось iз розставлених на столi цяцьок. Гiрко прийшлося хлопцевi таке життя, злiсть накипала в молодому серцi. I через рiк, через два з малоï та доброï дитини зробився якийсь лихий злодiяка. Украде щось та й пiдкине другому. Безвинного б'ють, а вiн собi нишком крадiжку поживе, та ще й смiється потайно. Але iнодi i його совiсть мучила. Страшно йому ставало вiд думки, що за все те вiддячиться, хоч не на сiм свiтi, то на тiм, сором пiк його. Тодi вiн, щоб погасити прометеïв вогонь у змученiй душi, прихилявся до скляного бога: привчився горiлочку вживати. За це били його добре, прогнали з горниць, поставили кучером. Став Лушня вчащати в шинки. Там вiн i зазнався з Матнею i Пацюком, якi теж повиростали в неволi злодiями i розбишаками. З оцими — то ледацюгами, гультiпаками побратався Чiпка. Цiлий день i нiч п'ють, гуляють по шинках на його кошт, а перед свiтом iдуть у його хату висипатись. Виспляться, викачаються, вiзьмуть iз собою Чiпку та з добра його що-небудь, — та й знову в шинок. Мотря спершу дивилась на таке безпутство та плакала, та вговорювала Чiпку, а потiм стала лаяти, ганьбити. Сусiди намовили ïï пожалiтись у волость. Посадили Чiпку п'яного у холодну, незчувся, як i заснув... Увечерi його товаришi розламали стiнку холодноï й випустили невольника. Iде Чiпка додому... У головi — хмiль; на серцi — зло... Як скажений бик, налiтає на хату... З брязкотом повилiтали вiкна, грюкнули в сiнi дверi. Залетiв у хату Чiпка з прокльонами, з соромiцькими словами про матiр, яка сховалась вiд нього на пiч. Умовляла його мати, просила покинути горiлку, братчикiв, якi будуть поряд, поки буде що пропивати, а як не стане, то де й дiнуться. Довго ще кричав на матiр Чiпка, а потiм узяв зi скринi материну нову бiлу свиту i майнув з товаришами у шинок. Мотря зв'язала останнє своє збiжжячко в клунок, останнiй раз оглянула свою хату, яка зробилася пусткою, i, обливаючись слiзьми, пiшла жити до староï баби — пупорiзки. Немає Чiпцi нiякого впину. Пропив усе хазяйство i навiть одежу. Зостався у латанiй свитинi, драних штанах. Босий, голий, без шапки, ходить вiн по селу вiд шинку до шинку. Нiчого нема!.. Тiльки й зосталося, що в току стiжки недомолоченого хлiба... Лушня запропонував продати ïх шинкаревi. Але Чiпка твердо заявив, що не продасть хлiб жидовi. Згадався йому той недавнiй час, коли вiн, ще весною, назирав оцей самий хлiб зеленим, як рута, буйним, як дерево, коли зустрiвся з Галею, — балакав, жартував з нею... Коли вiн жав його, рано встаючи, пiзно лягаючи; в'язав снопи, складав у копи, возив на тiк, почуваючи себе хазяïном. Душу Чiпки обвив жаль за своєю працею, за своïми надiями. XVII Сповiдь i покута На другий день, рано — вранцi, Чiпка пiшов до давнього товариша, з яким пасли вiвцi у дiда Уласа, до Грицька. Чiпка вступив у просторий, чистий, оплетений двiр, задивився на нову, бiлу, чепурну хату. На порозi хати стояла гарна, струнка, як дiвчина, молодиця — низенька, чепурненька. Поздоровкались. Чiпка сказав, що прийшов до Грицька, щоб продати йому хлiб. Грицька не було дома, працював у жида у пивницi, бо вдома з роботою вже впорався i не хотiв без дiла сидiти. Грицько повернувся голодним, сiли з Христею обiдати, а тут Чiпка знову прийшов. Поздоровкались, запросили гостя до столу. Чiпцi i соромно стало, i страшно. Нiяково оглянув хату. Була вона чепурно вибiлена, тепла та ясна, тиха та щасна. Згадав вiн своï мрiï про сiм'ю, про Галю, i сльози ледь не бризнули з очей. Христя метнулась до хлiба, до мисок, до печi. Насипала борщу, поставила пляшку з горiлкою. Чiпцi здалося, що вiн зроду не пив такоï доброï горiлки, не ïв такого смачного борщу. Поïв Чiпка i став сповiдатися цим щирим, привiтним людям. Розповiв про своє горе, про людську неправду. Винуватив усiх, крiм себе. Тiльки докiр Грицька за матiр вразив Чiпку в саме серце. Чiпка вмовив Грицька забрати його хлiб без грошей, бо не хотiв пропивати свою працю. Коли вiн пiшов, Христя задумалась над словами гостя, згадала своє сирiтство. Подумки вона неначе виправдовувала його; здавався ïй Чiпка не таким гультiпакою та волоцюгою, яким його люди вважали. У недiлю Грицько запрiг пару бикiв у вiз та й поïхав до Чiпки. Матня, Лушня, Пацюк стали допомагати Грицьковi хлiб набирати, та коли дiзналися, що Чiпка вiддав стоги без грошей, кинули роботу й почали йому дорiкати. Але Чiпка не зважав на слова товаришiв i слова свого не змiнив. XVIII Перший ступiнь Мотря працювала на чужих людей, часто згадувала свою хату, хазяйство. Та найбiльше мучили думки про Чiпку, про ту прокляту нiч, коли вiн п'яний зневажив ïï, матiр, тяжкими докорами, облудними словами. А тут ще й люди несуть ïй новину за новиною про сина. Плаче мати дрiбними сльозами, кличе смерть до себе. А Чiпка зовсiм пустився берега. Пропив усе, залишились тiльки голi стiни й побитi вiкна. Задумався Чiпка: ïсти, пити хочеться, надворi вже холодно, мороз у хату преться. Як жити? I вирiшили побратими обiкрасти пана. Змовилися з шинкарем, що купить вiн вкрадену ними пшеницю, добряче випили та й пiшли до панських комор. XIX Слизька дорога Пiшла по селу звiстка про те, що пограбували пана, а сторожа прибили. Люди вказували на Чiпку i його товаришiв. Прийшли з волостi з обшуком, все обiйшли, обдивились, а тодi приступили до Чiпки, що п'яний лежав на полу. Голова став допитуватись про пшеницю, про вбитого сторожа, та Чiпка вiдмовлявся так впевнено, наче й не вiн це зробив. Посадили усю четвiрку у холодну. А ïм i байдуже, завели жарти, планували, кого ще обберуть, розпитували Чiпку про сторожа. Єдине, про що журилися, — горiлка. Скiльки днiв не пили — аж вуха попухли. Не доказали слiдчi вину братчикiв, випустили, а на другий день пiшла по селу чутка, що обiкрали голову. Влiзли у хату якiсь перевдягненi штрашидла, зв'язали головi руки й ноги, накрили кожухом, забрали велику силу грошей — та й були такi... Потiм пограбували писаря, i знову всi показували на Чiпку, знову обшукували, допитували — нiчого! Люди лаяли харцизяку. Тiльки Христя згадувала його палкi слова про людську неправду. Його розмова, грiзна, а разом люба постать кинули жарину в жалiсне жiноче серце. Жiнка стала сумною, часто плакала, була холодною i нещирою з чоловiком. Грицько бачив усе те, здогадувався про причину тих потаєних гiрких слiз — i боявся... боявся за Христю. Часто вночi думав, як розвiнчати образ Чiпки, звихнути його правду... Аж тут такi новини про голову й писаря. Грицько перший принiс Христi звiстку i Христом Богом присягався, що те дiло Чiпчиних рук. Але Христя не стала веселою, а ще дужче хапалася за свою думку... Коли такий чоловiк отаке робить, що ж уже другi??? XX На волi Об'явили волю. Крiпаки кидали роботу та йшли в шинок — волю женити. Але треба було ще вiдробити панам два роки. Пiднялася спiрка, змагання. А тут пiдскочила гаряча пора: оранка, косовиця, жнива, молотiння нового хлiба, — нiколи було дихнути, не то що... Одному Чiпцi з товариством немає клопоту. Протоплять хату гнилою соломою, вкрадуть курку, спечуть, з'ïдять — от ïм i тепло, i ситi. Люди дивились на таке життя та хитали головами. Ось настали святки. Гульня розвернулася на всi боки. Чоловiки усього села не вилазять з шинку. Жiнки, не бачивши своïх чоловiкiв дома третiй день, пiшли до батюшки й матушки жалiтися. Не помогло. У тому ж таки шинку, за чаркою горiлки завели крiпаки розмову про те, що пан Василь Семенович Польський повинен заплатити ïм за два роки. На завтра, ще чуть стало сiрiти, зiбралися коло волостi, взяли старшину iз собою та пiшли до пана в Красногорку. Пан вiдмовився платити грошi, звинуватив пiщан у тому, що вони бунтовщики, i вночi, як пiшли люди по домiвках, звелiв запрягати конi — i вкупi з жiнкою покотив у Гетьманське... На другий день у Пiсках знову збирали громаду: приïхав становий з посередником, а незабаром, слiдком за ними, вступила москалiв сила. Посередник Кривинський став допитуватись, чого пiщани бунтують? Громада стояла на своєму: вимагала, щоб пан заплатив за два роки. I тодi за дiло взялися москалi. Пiднявся крик, Ґвалт; зчепилася бiйка з москалями. Чiпка побачив, як упав старий дiд Улас. Закипiло його серце, заболiла душа... Бiга помiж козаками, закликає ïх допомогти крiпакам. Його товаришi Матня, Лушня, Пацюк, як побачили, що непереливки, та — тiльки видно — через село... Кинувся по допомогу до Грицька — той мовчки мерщiй вiд Чiпки, та в чужий огород, та й присiв за лiсою. Кинувся Чiпка до крiпакiв... Тут його i схопили. Довго борсався вiн у руках москалiв; ще довше його били. Нi крикнув, нi застогнав! Устав — наче з хреста знятий. Обняло його зло нелюдське на панiв, на москалiв, на своïх братчикiв. XXI Сон у руку Спить Чiпка. Сниться йому чи ввижається недавня гульня. Шинок, залитий свiтлом, гуде вiд музики, танцiв, спiвiв. А збоку насувається темна нiч, немов чорна хмара. А в тiй темрявi якiсь тiнi. Два чоловiки борюкаються... Той, що зверху, лютий, як звiр, душить нижнього. Придивляється Чiпка й пiзнає себе. Ясно згадав картину, як вiн душив сторожа, як востаннє бачив його очi, якi вже смерть застилала полудою. Здригнувся Чiпка, тяжко застогнав, перевернувся на другий бiк, та й знову заснув. I знову сниться чи верзеться нiч, тiнi, у яких вiн пiзнає матiр i дiда Уласа. Трохи згодом, вгорi захиталася нова тiнь. Чиста та ясна, як лiтнiй погожий ранок. Пiзнав Чiпка у нiй Галю, свою польову царiвну, простягає до неï руки. Тiнь захиталась, ясне лице потемнiло; на очах затремтiли сльози... Йому вчувся голос Галi, наповнений болем i гнiвом. Той голос страшенно вигукував, проривався в кожну кiсточку, в кожну жилочку, морозив його жахом, бо розкривав перед Чiпкою всi його злодiйства, грабунки, нагадував про вбивство. Чiпка закричав. Вiд його гучного крику тiнь затремтiла, полетiла вгору... Небо загоготало, огняна стрiла вдарила коло його; кругом усе затрiщало i запалало огнем... Ось вiн кругом охопив Чiпку... Як глянув вiн, а то не вогонь, то людська кров хвилями обступає його... Скрикнув Чiпка — i несамовито кинувся. Стояв уже вечiр. Село втихомирилось, наморене бiйкою: нiде нi крику, нi гуку. Скочив Чiпка — i почув вогонь у всьому побитому тiлi. У думках сон мiшався з бувальщиною, серце болiло, замирало, кипiло несамовитим злом... Вiн вийшов надвiр — хоч провiтритись. Кругом було пусто й глухо! Душа бажала подiлитися з ким-небудь своïм лихом. Став Чiпка навколiшки серед пустоï хати i молився... прокльонами. Отаким його i побачив Лушня, не здержався i став реготати на всю свою здорову грудину. Чiпцi стало соромно, хоч крiзь землю... Його пiймали на сльозах, вiн молився й плакав, як мала дитина. Цей смiх, товариська зрада, докора — разом кинулись йому в голову, схопили за серце... Вiн вигнав Лушню з хати й зачинив за собою дверi. Але той став розказувати Чiпцi, що ïх теж захопили солдати й посадили у чорну. Оце тiльки недавнечко випустили. Лушня брехав i боявся не пробрехатись. Чiпка повiрив, йому стало жаль товаришiв. Вiн скочив iз полу, швиденько вiдчинив дверi, впустив Лушню в хату i став говорити. Лушня слухав, дух притаïвши, боявся поворухнутись, а Чiпка все говорив про людську неправду, про помсту панам за всi кривди; про те, що треба ïхньому побратимству стати такими, як усi люди. Вiд сьогоднi вони кинуть пити, гуляти, знайдуть роботу. Це вдень... А нiч — матiнка научить, де ïхнє лежить... XXII Наука не йде до бука Почула й Мотря про те, як заступався за людей Чiпка, як кликав оборонити крiпакiв, як люто його били за це. Вона була тепер сердита на весь мир, на весь свiт — на панство, що ÏÏ сина побило. Тiльки мати вмiє разом простити свою дитину й болiти ïï болями. Чiпка, як пiднялося сонечко, пiшов до баби, де жила мати, просити Мотрю повернутися додому. Каявся перед ненькою, вибачався, жалiвся, що спина, мов печена, болить. Не видержала мати. Сльози жалю, докори, бризнули з переповнених очей, котилися по обличчю, падали на долiвку. Того ж таки дня, надвечiр, Чiпка пiшов у Крутий Яр та найнявся молотити. Працював так, що аж солома летiла вгору. Пiщанськi козаки дивувались такому завзяттю, смiялись мiж собою, що й такого верховоду виправила московська лоза. Надiйшла весна. У Пiски приïхав посередник надiляти крiпакiв землею. Тi перелякалися, щоб iз землею не надiлив вiн часом другою неволею та давай вiдмовлятися. Пiднялася знову буча та колотнеча. Настала робота москалям — вганяють волю силою. Чiпцi тепер нiколи дослухатись до всього того. Вкупi з матiр'ю вiн день удень коло хати порається. Аж помолодшала Мотря, як перебралася у свою хату, на нове хазяйство... Радiє жiнка, хвалиться людям — не нахвалиться своïм сином. Яке життя, таке й товариство. Зажив тепер Чiпка з Грицьком душа в душу, а Христя вподобала Мотрю; часто приходила до неï побалакати, розважитись. Чiпка вдень працює, а вночi йде кудись. Мотря питала, де вiн буває, та не допиталась; вирiшила, що з повiйницею спiзнався, а не признається — бо соромно. А кругом Пiсок тiльки й чутки, що про лихi вчинки... Там нiмця — управителя обчистили; там жида, як липку, обiдрано; там до пана в Красногорцi добивалися; а в iншому селi церкву обiкрали. Дивуються помiж себе люди такому не знаному ранiше розбою та, лягаючи спати, просять бога, щоб цiлими встати. ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА XXIII Невзначай своï Була темна осiння нiч. Люди сидiли по хатах, кожному було чогось не по собi. Пiд таку годину завжди важко дишеться, сумно живеться. А Чiпка, наперекiр свiтовi й людям, якийсь веселий, радий. Цiлий день працював, насвистуючи крiзь зуби веселу пiсню, аж у ночi вже увiйшов у хату. Не захотiв вечеряти, накинув на плече сiрячину i хутко кудись подався. Вийшовши з двору, повернув прямо в поле. Вiдiйшов далеченько вiд села, стулив пальцi, приложив до рота — i завив, як пугач. На цей гук iз сивого туману стали виходити якiсь тiнi. Чiпка пiзнав Лушню, Матню й Пацюка. З ними було чоловiк п'ять невiдомих. Привiталися та й стали змовлятися, де сю нiч будуть рибу ловити. Вирiшили — у Гершка. Перед свiтом пiд'ïхало до Гудзевого хутора двi повозки. На них — повно наших рибалок. Зайшли у хату i давай розказувати, як Чiпка врятував Максима, одним замахом вложивши здорового, як ведмiдь, кацапа, що ночував у Гершка. Проклятий ведмедина пiймав москаля у лабети, так здушив, що у того й дух у п'яти залiз, а Чiпка виручив. Явдоха стала пригощати братчикiв i вареним, i печеним. Максим поставив барило горiлки. До столу пiдiйшла Галя, подала печене порося та й задивилася на Чiпку. Серце у парубка забилось: любо йому стало, весело, що Галя й досi ще пам'ятає його. Пiсля вечерi подiлили вкраденi грошi: заховав кожний по три сотнi, потiм унесли соломи та й полягали долi покотом. Hе спиться Чiпцi: душно йому, важко, не дають спати думки про Галю. Устав Чiпка тихо, вийшов надвiр, закурив. Коли чує — рипнули дверi. Перед Чiпкою стояла Галя. У тонкiй, бiлiй сорочечцi, в однiй спiдницi, з розпущеними косами, що, як двi гадини, спадали на ïï бiлу шию i спускалися на мов виточенi з бiлого мармуру плечi. Не стримався Чiпка, мiцно обняв Галю, притулив до грудей i зiзнався у своєму коханнi. Нiчого не сказала йому у вiдповiдь дiвчина, тiльки обвила його шию руками; уста черконулися уст, — та й злилися в довгий, гарячий поцiлунок. Чiпка вiд нестями розвiв руки. Галя висковзнула — i скрилася. Нерано прокинулися братчики, витаскали всю солому з хати, сiли за стiл. Пiшла чарка кругом, розв'язались язики. Тiльки Чiпка — як води в рот набрав, та тiльки знай кидав свiй бистрий погляд на тi дверi, якими вчора увiйшла Галя. Товариство поснiдало та й потягло з двору. Пiшов разом iз друзями й Чiпка. Та раптом помiтив, що кисета нема. Повернувся у двiр i побачив Галю, яка сунула йому кисет у руки, а сама швидше у дверi. Подивився Чiпка, в серединi його кисета другий кисет з синьоï шовковоï матерiï, вишитий червоними квiтками. Тепло стало на душi у парубка, вiн посмiхнувся i весело повернув до товариства. XXIV Розбишацька дочка Цiлий тиждень лив дощ, як iз вiдра. Цiлий тиждень не виходив Чiпка з двору. Якось увечерi Мотря заговорила з ним про невiстку. Нiчого не вiдповiв ïй Чiпка, а в недiлю зiбрався йти на ярмарок купувати коня. Тiльки пiшов не в Омельник, а прямiсiнько до Гудзя на хутiр. Старих не було вдома, зустрiла його Галя. Була вона сумна, лице змарнiло, пожовтiло. Чiпка спитав дiвчину, чи пiде вона за нього замiж, а Галя розповiла, що вiддає ïï батько за москаля Сидора, який того дня, як усi пiшли, зостався за столом, та й змовився з Максимом за весiлля. Аж ось раптом вона повеселiла, заiскрилися очi. Вона надумала просити матiр, щоб та умовила батька вiддати ïï за Чiпку. Тiльки вiн повинен кинути своє ремесло, бо не може вона вже бачити чужих речей у хатi, не може носити чужий одяг, душить ïï чуже намисто. Хоче вона щиро працювати, не ховатись вiд людей, чесно дивитись ïм у вiчi. XXV Козак — не без щастя, дiвка — не без долi Повернувся Чiпка додому та зразу кинувся по хазяйству. А ввечерi пiшов до Сидора поговорити за Галю: щоб вiдмовився Сидiр вiд неï. Той згодився, але запросив грошей. Чiпка розрахувався з москалем i на радощах поставив могорич усiй ротi. Розладив Чiпка заручини Галi й Сидора та намовив Грицька йти сватати за нього Гудзiвну. XXVI На своïм добрi У суботу заслав Чiпка старостiв до Максима. У недiлю були оглядини в Чiпки. Явдоху вразила бiдна, низенька й тiсна хата майбутнього зятя, не сподобалась ïй i сваха. Не вподобала й Мотря Явдохи. Вона здалася ïй гордою, бундючною, недоступною... Обидвi матерi хотiли б повернути справу назад, та вже нiчого було робити; дiло прилюдно вирiшилось. На другу недiлю молодих вiнчали. Весiлля Максим справив бучне: цiлий тиждень музики грали, а горiлка рiкою лилася. Багато добра всякого та худоби навезла Галя з собою. Мотря як побачила все, то аж злякалася. Вона не знала, де його поставити, куди подiвати. Максим та Явдоха, дивлячись на таку тiсноту, радили молодим переïхати на хутiр, але тi не згодились. Гарно, весело тепер у Чiпчинiй хатi. Галя прикрасила стiни вишиваними рушниками, пiч розмалювала синiми квiтами. Свекруху жалiла й шанувала: сама поралась коло хазяйства й бiля печi. А коло Чiпки Галя не знає вже, як i припадає, чим йому догоджає. Живуть молодi у радощах та любощах. Тiльки iнодi згадають про минуле. Стане Галя говорити про чесну працю, а Чiпка перечить ïй, що тяжкою, кривавою роботою добра не наживеш. Та все ж вiд щирих слiв любоï жiнки серце його впокоювалось. I вiн тепер ховався, тiкав вiд своïх давнiх братчикiв, вiдкупався вiд них грiшми. Покинув Чiпка Матню, Лушню та Пацюка i став дружити з Грицьком, став частенько навiдуватись до нього. Жiнки ïх теж одна одну вподобали. Коли не Христя у Галi, то Галя у Христi. А там i покумилися: Галя похрестила другого сина своєï подруги, полюбила його, як рiдну дитину, няньчила, пестила. Христя дивиться та й зiтхне важко. Вона бачить i чує, чого Галi треба, та чого Бог не дає ïй... Минула зима. Тiльки дiждав Чiпка тепла, зараз накупив дерева, найняв майстрiв i заложив над самим шляхом не хату, а цiлий невеличкий будинок. Склав рублену комору, сарай з конюшнею, обгородив дворище новою лозою, а замiсть старих похилених ворiт поставив дощанi, панськi, розтворчатi. Над ворiтьми, якраз посерединi, на кружалi вирiзана була чоловiча пика: рот — як у сома, очi круглi — як у сови, нiс — як у кота, а волосся, з продiлем посерединi — як у жiнки... З усього села збiгались дiти дивитись на те пречудо... Чiпка перестав працювати на землi, а ïздив по ярмарках, скуповував полотна i перепродував ïх. Якраз вiд його й пiшли в Пiсках полотенщики. XXVII Новий вiк Час не стояв на мiсцi. Воля поламала вiковiчнi ланцюги, на котрих ще з дiдiв — прадiдiв прикували до панiв колись вiльнi хутори, села. Задурманений неволею люд почав продирати очi... i нiчогiсiнько кругом себе не бачив, окрiм — панiв та мужикiв!.. Неволя порiзнила дiтей одних батькiв, одних матерiв; вирила мiж ними глибокий яр, котрого нi перейти, нi переïхати... По один бiк яруги стояли потомки козацькоï старшини, московськi й польськi приблуди, осиротiлi дiти Юди, панки й полупанки у мундирах з мiдними Ґудзиками... Усе то була ватага, вигодувана чужою працею, обута й зодягнена чужими руками... Тепер вона стояла i, як голодний вовк, клацала зубами, поглядаючи зо зла на другий бiк яру, де потомки козачi копалися в сирiй землi — без пам'ятi про славну бувальщину дiдiв своïх, без пам'ятi про самих себе. Сталися змiни i в Гетьманському, i в Пiсках. Умер предводитель Василь Семенович Польський, а його сина ледь умовили зайняти батькове мiсце. Був вiн чоловiк дуже недалекого розуму, ще меншоï смiливостi, ще слабiшоï волi. Тiльки й батькiвського, що пиха панська. Та часи тепер були зовсiм не тi, щоб однiєю пихою жити. Захопив владу в цiлому повiтi i заправляв за спиною у нового предводителя Шавкун — чоловiк нi дурний, нi розумний. Був вiн на конi, був i пiд конем. Його батько був убогий, помер рано. Хлопця вiддали у бурсу розуму добувати, а там немилосердно били за будь — яку провину, чи й без провини. Забили до того, що з моторненького хлопчика зробився якийсь тупиця, убоïще. Пiдрiс — почав красти, пiдбивати товаришiв на пустощi, а далi й пити почав. Мучились iз ним святi отцi, мучились, та й вигнали з фiлософiï... голого, босого й простоволосого! Куди йти? Хтось, мабуть, на жарти раяв iти в унiверситет. Зробився вiн студентом, та старий грiх завiв його в холодну, а звiдти на вулицю... Побрiв вiн у Гетьманське до знайомого Чижика. Той порадив iти на службу. Став Шавкун служити в канцелярiï предводителя. Тихий, покiрний, перед старшими шапку здалека знiмає. Незабаром умер старий письмоводитель, а Шавкуна перевели на його мiсце. Уже перед ним шапки ламали, але вiн не покладав надiï нi на шану, нi на повагу, а цiнував тiльки грошi. Так оцей — то прониза й пiдлабузник держав тепер цiлий повiт у руках замiсть ледачого предводительського синка. Той i лапки склав: роби, мов, що хоч, що знаєш! Настало нове життя i для Чiпки. Люди його поважали, шанували, бо Чiпка чоловiк добрий — у бiдi поможе. Становий став ïздити до нього у гостi. А як стали вибирати земство — то пiщани першим назвали Чiпку. XXVIII Старе — та поновлене У лiтнiй день серед гарячоï пори у Гетьманське скликали гласних. Вiд пiщанськоï громади прибули Чiпка й Лоза. Почалися вибори в управу. Хтось запропонував вибрати Чiпку — i вибрали. Радiв Чiпка, що заробив людську ласку i шану, збирався служити громадi, добро робити. А вийшло так, що загубив вiн спокiй i долю. Вибiр його в управу нiкому не був милий. Козацька старшина, писарi, голови дивилися скоса, жалiлися один одному, що хам, голодранець, волоцюга вискочив мiж пани. Шавкун чув це i звернувся до Чижика за порадою, як позбутися Чiпки. Той подумав хвилин п'ять, а тодi полiз у шафу з старими дiлами i дiстав справу, яку завели на Варениченка у зв'язку iз крадiжкою пшеницi у пана Польського i смертю сторожа. Справа була давно закрита, злодiïв не знайшли. Але там була приписочка, що солдатский сын Варениченко оставлен в подозрении. Чiпцi запропонували вийти в одставку, але вiн навiдрiз вiдмовився. А через день прийшла вiд губернатора телеграма з наказом: устранить гласного Варениченка по неблагонадежности. Розiзлився Чiпка, що вкрали його честь, душу знеславили, кинувся до Пороха писати скаргу. Той у скарзi вилив й усю свою ненависть на панiв Польських, що накипала довгi роки. Через тиждень до предводителя приïхав чиновник розбирати Чiпчину справу, та нiчого не розкопав, добре пообiдав у панiв Польських, пограв у карти i поïхав — тiльки курява встала... Горе об горе чiпляється. Вернувся Чiпка з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом у серцi, iз згадками про своï минулi справи, з думками про правду людську. А тут зустрiчає його мати, розповiдає, що Максима дуже побито. На Красногорку напали розбишаки, та сторожi ïх одiгнали... Кажуть, така бiйка була... Поïхав Чiпка на хутiр, застав Максима ледь живим. Хотiв щось розпитати, та тесть закашлявся, похлинувся; забулькотiло у розбитих грудях... i Максима не стало. XXIX Лихо не мовчить Поховавши Максима, Явдоха продала хутiр i перебралася жити до дiтей. Разом iз нею вступило нове лихо в Чiпчину хату. Перше всього матерi не помирилися. Явдоха стала верховодити, Мот-ря не змовчала, й пiшла лайка та сварка. Галя й Чiпка тiкали вiд тих буч або до Грицька, або поралися бiля худоби. У своïй хатi Чiпка був, як чужий: вона йому остогидла. Грицько зi своïми розмовами про худобу, нестатки, хазяйство здавався йому нудним. Згадувалось парубкування. То життя було, хоч i пiд п'яною облудою. А тут — тихо та сумно, як у болотi, а дома — гiрше, нiж у пеклi. Став Чiпка знову перекидати лишню. Галя його, бува, вмовляє, а вiн i сам не може пояснити, що з ним дiється, чого йому сумно. Тодi молодиця запропонувала чоловiковi покликати товаришiв i може б хоч трохи розiгнав свою тугу. Вона хотiла ввiйти в те товариство тихим янголом — спасителем, навчити запеклi харцизяцькi душi любовi до людей. Пiзно побачила молодиця, у яку халепу вскочив Чiпка. Весело йому з давнiми товаришами: п'є, гуляє та знай спiває про неправду людську. Iншi порядки завелися в Чiпчинiй хатi. Часто приходять братчики, чарка лiтає за чаркою, крики, спiви. Iнодi згадують своï походеньки. Лушня любив розказувати, як його мати вчила красти. Рiдко проходив той день, щоб п'яне гульбище не збиралося. Мотря з плачем докоряла синовi, а Явдоха навмисно пiдохочувала його, вiтала братчикiв. Чiпка щодень робився все хижiшим. Одноï ночi поïхав з дому, а повернувся з повними возами добра. (Це вже сталося пiсля смертi Явдохи.) Мотря стала лаяти сина, а Лушня занiс у голову Чiпки думку, що то мати звела Явдоху зi свiту. Hе раз повторював цi слова Чiпка вголос. Чула це Мотря, плакала та в Бога смертi благала. XXX Так оце та правда! Стояла люта зима. Одного вечора в хату до Чiпки зайшли братчики й сiм незнайомих чоловiкiв. Хазяïн запросив ïх до столу; знову пили, смiялися, а тодi стали змовлятися йти на хутiр до Хоменка. Галя почула, що п'яна компанiя вибралася з хати. Пiшов iз ними й Чiпка. Незабаром повернулися. Мотря виглянула з — за комина й затрусилася... На кожному виднi були слiди свiжоï кровi. Рантом вона почула дитячий голос. Стара тихенько вийшла надвiр i побачила дiвчинку лiт десяти в об'юшенiй кров'ю сорочцi. Дитина з плачем стала розповiдати, що вона Хоменкова. Вночi на ïх хутiр налетiли розбишаки, усiх побили, порiзали, одну ïï не знайшли. Потiм запалили хату й поïхали. Мотря похапцем вдягла дiвчинку, взула й хутко повела з двору до волостi. Зарево вiд пожежi на Хоменковiм хуторi вдарило ïм прямо у вiчi. Незабаром набiгли волоснi, обступили кругом хату. Нi одноï душi не випустили: всiх побрали, пов'язали. Iз своєï хатини вийшла Галя, побачила Чiпку iз зв'язаними руками, дiвчинку всю в кровi: — Так оце та правда?! Оце вона!!! — скрикнула не своïм голосом i несамовито залилась божевiльним смiхом. Христя дiзналася про страшну новину вiд Грицька i зразу побiгла до Галi. Перегодя трохи вернулася сама не своя i сказала, що Галя повiсилася. Уже пiд осiнь по шляху йшла цiла валка каторжан у Сибiр. Зупинилася в Пiсках. Був там i Чiпка. Стояв насуплений, кидав на людей, що обступили арештантiв, грiзний погляд. Чiпчину хату опечатали, забили. Мотрю взяв Грицько догодовувати до смертi. Швидко пiсля того вона й померла. Недалеко вiд Пiсок насипано високу могилу, а на нiй стоïть височезний хрест. Пiд ним поховано вiсiм безневинних душ, загублених в одну нiч страшним чоловiком.

Метки ЛIТЕРАТУРА 40-60 ХХ РОКIВ XIX СТОЛIТТЯ, ХIБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНI?, ПАНАС МИРНИЙ , твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
ХIБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНI?


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация